Попри очевидну специфічність іноземної мови у школі її традиційно трактують як «стандартний предмет», поруч з математикою чи історією, як певну кількість інформації, яку учень повинен засвоїти у вигляді «знань». А відтак цьому предметові приписують і стандартну («державну») освітньо-виховну мету. У програмах минулих десятиліть лише згадувалася практична мета і відсувалася на периферію. Про зміни до концепціі викладання іноземних мов у школі розмірковує академік АН ВО України, професор Омелян Вишневський.
Таке розуміння предмету відповідало освітній політиці радянської влади, за якої всі діти мали вивчати основні європейські мови, але не повинні були ними володіти. Перша установка була пропагандистською, а друга оберігала суспільство від «впливу буржуазної ідеології». Бо за умов глушіння всіх різномовних «чужих» радіопередач володіння іноземними мовами могло нанести велику шкоду і було б ідеологічною диверсією.
Реалізація такої концепції (навчати всіх, але так, щоб чужою мовою не володів ніхто) забезпечувалося низкою організаційних і методичних чинників.
Курс навчання іноземної мови будувався так, щоб школяр, набуваючи якісь початкові уміння і навички, відразу їх і втрачав. Для цього цей курс пропонувався у вигляді «худенької» сітки годин (малими тижневими дозами – 1 – 2 години), але протягом довгого часу – 6 – 7 років (з п’ятого до одинадцятого класу). У такий спосіб забезпечувалося «успішне» забування того, про що йшлося на попередньому уроці. В останні роки, з введенням іноземної мови у першому класі, ці негативні особливості курсу ще й поглибилися.
Значною обставиною, що зумовлювала нехтування практичним оволодінням мовою, була наповнюваність класів. У часи, що передували хрущовським реформам, на уроці іноземної мови сидів весь склад класу – не менше, ніж 30 учнів. За практикованих тоді методів навчання і при двох уроках на тиждень шанс кожного учня взяти особисту участь у навчанні зводився до нуля.
